Хмельничанка Алла Самойленко упродовж шести років займалась гірським туризмом. Жінка підкорила не одну вершину Кавказьких гір, серед них і найвищу — Ельбрус. Спочатку була учасницею похідної групи, а потім — інструктором. У міжнародний день гір, який відзначається 11 грудня, Суспільне Хмельницький поспілкувалося з гірською туристкою про її підготовку до походів, складнощі, з якими зіштовхувалась, і враження, які викликала гірська стихія. Чому вирішили займатись гірським туризмом?

У вісімдесяті роки минулого століття гірський туризм був популярним. Для молоді це був різновид розваги. Я мала знайомих, які займались гірським туризмом. Спочатку мені здавалось, що це настільки складно, що не зможу впоратися. У мене були "натхненники": Людмила Лимар, яка керувала секцією гірського туризму на одному з заводів, і Володимир Матосов — тренер з альпінізму. І я вирішила спробувати займатись гірським туризмом.

Як відбувалася підготовка до походу у гори?

Тренувались у залах декілька разів на тиждень, бігали кроси довжиною десять кілометрів. Потрібно було тренувати не стільки фізичну силу, як витривалість. Навесні їздили на змагання зі спортивного туризму "Нігинські старти".

Розкажіть про дебютний похід

Мій перший похід очолював інструктор Григорій Корецький. Це був маршрут першої категорії складності на Західний Кавказ. Там було кілька перевалів висотою до 3000 метрів. Ми пройшли маршрут 25 кілометрів приблизно упродовж тижня. Після завершення походу відчували себе мудрими й досвідченими, бо впорались з таким випробування. Помилка, яку ми всі тоді зробили, це те, що набрали багато їжі й потім не знали, що з нею робити. Людина, коли вперше в горах, дуже не комфортно себе почуває, стан здоров'я погіршується, болить голова, нудить. Це називається гірська хвороба. Кожного разу, коли ми сідали на обід, викидали консерви, бо не могли їсти. Бляшанки розплескували й забирали з собою. Смітити у горах для нас було табу.

Як впоратись з гірською хворобою?

Гірська хвороба — підступна і безжальна. Коли я сама водила групи, пригадую, були хлопці, які серйозно займалися спортом, але через гірську хворобу їм було дуже важко підійматися. Цей стан проявляється на висоті півтора-два кілометри над рівнем моря. Щоб його подолати, потрібно піти в гори, побути там певний час, щоб організм "зрозумів", що це не властиві для нього обставини й відреагував. Потім все стає добре.

Яке спорядження мали, щоб безпечного проходити гірський маршрут?

Гірський туризм без спорядження неможливий, тому що це смуга перешкод. З собою мали мотузки, спеціальне взуття, гаки, льодоруби, різні карабіни. Купити це було майже неможливо. Звичайний намет в гори не візьмеш, ми шили його з парашутного шовку. Не було легких і теплих курток, теж їх шили. Каски у нас були звичайні, будівельні. Решту брали на прокат на спеціальних складах. Спальні мішки були дуже важкі. Для ночівлі шили "килимки": пінопласт прошивали тканиною. Через те, що несли необхідне спорядження, треба було зменшувати кількість власних речей. Ми не раз зустрічали туристів з Європи. У них було таке спорядження, що можна тільки позаздрити: якісне, яскраве, легке.

Що брали з собою їсти?

Треба було брати все те, що швидко готується. Мали пальники, на них кип’ятили чай з розтопленого снігу. З гірської річки можна було брати воду, але через те, що вона тече кам'янистою поверхнею, у ній багато мікрочастинок. Це могло подразнити шлунок. Брали сухарі, сало, консерви, з ласощів — мед, халву, шоколад. Виготовляли м’ясні сублімовані суміші. Це було несмачно, але поживно. У зоні альпійських лук місцеві жителі часом випасали тварин. Ми брали у них айран чи молоко в обмін, наприклад, на вітаміни, бо гроші там не мають ціни.

Як складали собі маршрути?

Вважали, що Кавказ — це секретний район, тому докладних карт не було. Ми мали схеми, які безліч разів перемальовували. Вони віддалено нагадували те, що було справді на місцевості. Зараз я дивлюсь і не розумію, як взагалі по тих схемах кудись можна було іти. Ще мали спеціальні довідники з описами маршрутів. Одного разу ми спускались і побачили яскравий намет. То були іноземці. Вони нас покликали, дістали карту, де все дуже детально намальовано, і спитали поради, як їм краще рухатись далі. Ми тоді подумали, як так, що у них є докладна карта, по якій дуже легко йти, а ми "по розмальовках" ходимо.

Важче підійматися чи спускатись?

Важче підійматися, але небезпечніше спускатися, тому що більшість нещасних випадків стається на спусках. Є різна місцевість, є стрімкі підйоми, є ділянки, де треба йти по льодовику. Якщо є тріщина, можна провалитись, тому треба йти у зв’язці.

Який похід був найскладніший?

Підняття на Ельбрус — мій найскладніший похід. Це дуже важко не тільки через технічний аспект, але й через те, що там на певній висоті відчувається кисневе голодування. Воно трохи сплутує свідомість. Найбільша небезпека — провалитися в льодову тріщину. Якщо людина залишиться жива, щоб дістати її, потрібно володіти спеціальною технікою порятунку. Ми піднялися на висоту більше ніж п’ять тисяч метрів. Не можу сказати, що були якісь дуже яскраві враження, крім відчуття, що дуже важко, що перебуваєш на межі

Який похід приніс найбільше вражень?

Найбільше вражень було під час першого походу, коли я піднялась на висоту 2800 метрів. Мені було дуже важко, але я це зробила. У мене тоді було шалене відчуття, що я себе переборола, у мене відкрилось друге дихання. Здавалось, що я на вершині світу. Яскраві емоції були на початку. Потім це сприймала так, що досягнула нового етапу, ставала більш досвідчена.

Як змінюється поведінка людини у горах?

Я вважаю, не потрібно бути занадто самовпевненим. Гори – серйозна стихія. Що б ти не планував, може бути і заметіль, і туман, можна заблукати. Гори показують, яка людина є насправді. Це концентрація таких подій у короткий проміжок часу, коли потрібно показати наскільки ти готовий пожертвувати собою заради когось; на скільки ти здатен перебороти жалість до себе. Мені доводилось бачити, як люди, які "внизу" були дружні та приємні, а "нагорі" — не дуже. Я людина м’яка і компромісна. Коли була інструктором, ніяких компромісів ніколи не допускала, була жорсткою. Мене саму це дивувало. У мене була "залізна" дисципліна. Звичайно, зважала, якщо людині було трохи важче, ніж комусь.

Як жінка почуває себе у горах?

Жінки в гори йшли рідше, ніж чоловіки. Під час підняття на Ельбрус я була одна. Максимум нас було двоє жінок у команді, яка складалась з восьми людей. Жінці важко підійматися у гори. Там немає джентльменства, коли чоловік каже: "дай два кілограми твого вантажу". Якщо ти туди пішла, то неси сама. Місцеві мене часто запитували: "для чого це тобі, ти бачила, як виглядаєш?" І я теж ставила собі ці запитання. Іноді здавалося, що може дарма це все роблю. Але потім наставав новий сезон, мені чогось не вистачало, і я знову йшла у похід.

Що для вас гори?

Гори для мене — це можливість перевірити себе на міцність, довести собі, що я щось можу. Це залишає відбиток і на повсякденне життя, тому що "внизу" ти стаєш міцнішим. Гори не пробачають помилок. Вони виховують тих, хто хоче виховатись. Через багато років, коли мені снились гори, я прокидалась щасливою. У снах вони ніколи не асоціювались у мене з небезпекою, це було естетично і прекрасно.

Переглядаючи фотографії з походів, випадково виявилось, що ви вели групу, у якій був ваш майбутній чоловік. Розкажіть історію кохання.

Я вперше його зустріла на тренуванні у залі. Він прийшов зі знайомим, щоб комусь передати фотографії. Я готувалась до походу, мала вести групу. Коли ми вдруге побачились, спитала, чи хоче піти зі мною в похід. Він погодився. Почали разом ходити на тренування. Епізодично бачились. Похід тоді був непростий, з пригодами. Після нього він зробив мені пропозицію. Сказав, що ми мусимо бути разом. Я погодилась.

Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram та Facebook.

Джерело