Розкажи, будь ласка, про ідею проєкту: чому ви вирішили не лише розповідати про українські видавничі центри, але й охопити ще закордонні?
Ми розповідаємо про українські центри, лише розширюємо парадигму українського. Адже якщо ми говоримо, що українське — це створене українцями на території України, то в історичному зрізі виникають питання — а що робити з явищами, які були створені у час, коли Україна не мала державності? Що робити з яскравими осередками діаспори, які творили, мріючи, що проєкт української держави таки відбудеться, і робили все для цього? Ми вважаємо, що виносити це за дужки несправедливо.
Приміром, цінність для української культури видавництва "Смолоскип", яке публікувало у США дисидентів і правозахисників, а також представників "Розстріляного відродження", можливо, значно перевищує цінність контенту тих видавців, які працювали на території радянської України. Уявляєте, якби тепер хрестоматійних текстів Василя Стуса чи Миколи Хвильового просто ніде б не збереглося?
І це настільки перегукується з теперішнім контекстом — стільки біженців зараз творять українську культуру за кордоном. І якщо спершу це були наші проєкти на експорт, то чим далі — тим самостійнішими вони стають там, але вони не перестають бути українськими. Минулого року ми зробили мапу українських книжкових полиць за кордоном, і їх там понад 450, усі вони підсилюють нашу видимість і працюють на добру перспективу.
Інший аспект ідеї — це розкрити проєкти, які створювали ці друкарні, і проєкти ці багатомовні та багатоконфесійні. Тут уже важливо пам’ятати мультикультурність цих центрів, що ще більш логічно з погляду історії нашої культури, створеної на перетині шляхів "з варягів у греки" та із Заходу на Схід.
Хто ваші автори та авторки та для кого ви створюєте цей проєкт?
Наші автори і авторки — це науковці та науковиці, які є фахівцями у цій темі, на яких ми взоруємося і яким довіряємо. Це, зокрема: Валентина Бочковська — історикиня, кураторка, директорка Музею книги і друкарства України, Світлана Позіховська — історикиня, завідувачка Музею книги та друкарства Державного історико-культурного заповідника Острога, Микола Тимошик — науковець і професор, автор книги "Історія видавничої справи", на якій ми виросли як фахівчині, Галина Листвак — журналістка, доцентка кафедри медіакомунікацій Української академії друкарства, Ярина Цимбал— дослідниця 1920-х та інші.
Щодо нашої авдиторії, то з попередніми двома етапами проєкту "Екземпляри ХХ" (2020, 2021 рік) ми сформували пласт читачів і читачок, яким цікаві джерела українського культурного процесу та видавничої справи. Це і студенти гуманітарних спеціальностей, які можуть використовувати матеріали більш утилітарно, і любителі книг, які шукають відповіді на питання "як формувалася українська культура, українська книга?", і всі, хто цікавиться історією України та пошуком ідентичності. З ескалацією війни таких читачів і таких запитів побільшало.
Звісно, збільшилась і втома від інформації, ми враховуємо це, тому супроводжуємо проєкт також серією відео, які пропонують кілька цікавих фактів про певний видавничий осередок, а далі ви вирішуєте, чи готові заглибитися у контекст і прочитати публікацію. Наразі можна подивитися відео про видавничий осередок "Сурма" у Нью-Йорку.
Попередній великий дослідницький проєкт "Читомо" — "Екземпляри ХХ. Літературно-мистецька періодика". Як ти можеш оцінити його розвиток? Чому важливо говорити про історію книговидання та підіймати такі історичні пласти? Як це може впливати на книжковий ринок сьогодні?
У мене викликають сумніви ініціативи, які стверджують, що вони першовідкривачі, якщо елементарний пошук у Google видає роботу попередників. Вочевидь, це про втрачену тяглість і коротку пам'ять у нас як суспільства, але, можливо, і про кустарні методи піару останніх років, або про потребу в елементарній повазі до діяльності колег. І це стосується абсолютно всіх сфер життя. Коли нам ішлося про цей проєкт, то хотілося якраз розповісти про тих, хто творили літературно-мистецьку періодику, культурну журналістику до нас. Хотілося показати, що ми виникли на багатющій традиції, дослідили її, переосмислили і рухаємося далі.
Позаяк літературно-мистецька періодика 1920-х більше як пів століття залишалася недоступною для широкого читацтва, а нерідко і для фахівців, адже велику її частину зберігали у "спецхранах", цілі покоління митців та літераторів не мали повного уявлення про діяльність своїх попередників і нерідко заново проходили той самий шлях. Це ж невипадково зараз величезний інтерес до власної історії, культури у суспільства, це підтверджують різні соціологічні опитування. Можливо, саме зараз наше суспільство дозріло до того, щоб побачити цю тяглість, зрозуміти передумови й цінувати внески людей, які були до нас.
Різноманітність української літературно-мистецької періодики вражає. Лише із назв усіх цих журналів можна зрозуміти, наскільки багатовимірним та насиченим було української культурне життя XX століття — і тут, на теренах "Великої України", і в національних діаспорах в інших країнах Європи та за океаном. Українці, розділені кордонами імперій, перебуваючи на різних континентах, продовжували творити спільний культурний контекст, спільне мовне поле та простір для дискусії. Можна зауважити, що чимало українських журналів часто обслуговували різні режими, обстоювали різні політичні переконання й мистецькі платформи, але саме ця "єдність у різноманітності" і дозволяє нам зараз стверджувати, що наша культура завжди була повноцінною та повнокровною попри всі історичні перепони, які ставали на її шляху.
"Екземпляри ХХ" отримали значну медійну підтримку, схвальні відгуки від фахової спільноти й стали своєрідною точкою входу в тему мистецької періодики для нових дослідників і представників креативних індустрій. Здається, що ми зуміли не лише підняти дуже вузькоспеціалізовану тему на порядок денний у ЗМІ, а й привернути до неї увагу ширших аудиторій, взагалі розпочати дискусію про артефакти, припорошені пилом і віддалені від нас у часі.
Нам приємно, що про деякі часописи вже робили статті інші ЗМІ, митці вводили їх у свої виставки, та й просто назви уже на слуху. Якщо чесно, ми не сподівалися такого сприйняття аудиторії, і класно те, що копати далі є ще куди: за час дослідження ми знайшли ще з десяток мистецької періодики, про яку хотілося б розповісти. Можливо, це зробимо колись ми, а можливо, й наші наступники.
Можливо, тема про видавничі осередки зараз ще актуальніша, тому що це наш спосіб піти "геть від Москви", яка монополізувала нашу історію про книговидання, вульгарно спростивши її і звівши до церковних текстів та сільськогосподарських інструкцій. Ми ж показуємо, наскільки наш друк завжди був у європейському контексті, зі своїм неповторним контентом, мислителями і меценатами.
Як ти загалом оцінюєш книжкову журналістику та критику сьогодні?
Є якісь істотні речі, які супроводжують книжкову журналістику і критику всі роки, коли я нею займаюся. Це постійне омолодження кадрів — сюди приходять, роздивляються, навіть чогось навчаються, і зникають із поля: хтось іде в науку, хтось нарешті стає письменником, а хтось обирає більш прагматичні аспекти книжкового бізнесу. І є фанатики, які радше лишаються у справі через відданість їй чи якесь служіння, але їх насправді мало.
З фанатиками складніше: вони зазвичай дуже зайняті й затребувані, самі пропонують теми, їхній графік розписаний на місяці вперед, а ось знайти автора, який написав би рецензію на новий детектив Андрія Кокотюхи чи написав би репортаж із відкриття чергової книгарні — ще те завдання. Взагалі літературні критики — святі люди: окрім того, що перечитують усе, так ще регулярно отримують від тих самих письменників, що не так щось відчитали.
А якщо серйозно, то я не побачила в цьому сегменті особливих змін і нових імен, натомість побільшало книжкових блогерів у Telegram, Instagram, YouTube, TikTok. Це цікаво і надихає, але це більше розважальний контент, аніж критичний погляд. З іншого боку, може, ця легка подача краще працює на популяризацію.
Якщо чесно, то працювати з авторами-науковцями для медіа — так само важко, як і з блогерами. Перші — дуже академічні, й науковий стиль складно перетворити на читомі тексти, де було б більше думки й аналізу, аніж "пташиної мови", але принаймні там є фактаж. А в блогерів часто дуже поверхові водянисті тексти, де за думку й ідею часто "продають" давно доведені істини.
"Читомо" існує понад 10 років, і серед останніх проєктів — премія та новий диджітал-проєкт. Чи, озирнувшись назад, ти можеш сказати, що цей шлях був передбачуваним та спланованим? Якою є спільнота людей, які читають "Читомо"?
Якщо бути точнішим, то ось сьогодні якраз 14 років. Не буде до кінця правдою, якщо скажу, що саме так ми уявляли цей день, але чомусь я завжди була певна, що зможу перетворити "Читомо" на проєкт, що стане справою життя. Ми створювали "Читомо" у студентські роки, і про стратегічне планування на роки для нас тоді не йшлося. Ми робили його, бо це було потрібно нам і, ми були переконані, усій галузі. Коли ж дійшло до стратегування, ми змогли чітко висловити свою візію: "«Читомо» — медіа про книжки, що є трендсетером книг
Джерело
