6 червня 2023 року російські військові зруйнували Каховську гідроелектростанцію: росіяни підірвали машинну залу, через що станція за лічені години пішла під воду.

Масштаби катастрофи та її наслідки для флори та фауни нашої країни поки складно усвідомити. Тисячі людей залишилися без житла — для кожної з таких родин цей досвід став особистою "затонулою Атлантидою". Цей жахливий теракт — не лише частина екоциду, що здійснює Російська Федерація на українських землях, а й замах на національну культурну спадщину.

Про історію створення Каховської ГЕС, її роль у мистецтві та зв’язок з творчістю провідних українських культурних діячів — читайте в матеріалі Суспільне Культура.

Каховська ГЕС: про історію будівництва, гідроелектростанцію у кіно та архітектуру Нової Каховки (ФОТО)

У тексті використані фотографії українського документаліста Євгена Нікіфорова, а також архівні матеріали.

Будь-якою ціною: створення Каховської ГЕС

Каховська ГЕС – п’ята в Україні за розмірами, а також найбільше за площею мілководдя. Будівництво тривало п’ять років: з 20 вересня 1950-го по 18 жовтня 1955 року. Це остання споруда проєкту під назвою "Великі будови комунізму", у межах якого в радянській Україні з’явилися численні гідроелектростанції, масштабні зрошувальні системи та судноплавні канали. Проєкт мав на меті втілити амбітний задум Сталіна — "Великий план перетворення природи".

Радянський диктатор був готовий до радикальних дій, аби задовільнити свою манію величі. Каховську ГЕС спорудили ціною затоплення земель з унікальною історичною цінністю — Великого Лугу. У цій місцевості знаходилася низка Запорізьких Січей. Примари козацької минувшини зникли у глибинах Каховського моря.

Про цей злочин над культурною спадщиною написав кінорежисер Олександр Довженко у своїй кіноповісті "Поема про море":

"Цей страшний сон переходить у дійсність майже непомітно… Весь Дніпровський Низ, від Запоріжжя до Каховки, зразу став невпізнанним. Пішов під дніпровську воду великий Запорозький Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Все, що батькам і дідам віками здавалося красивим від перших дитячих років, — все щезло".

Мета таких дій доволі прагматична: влада хотіла, щоб замість засушливих степів на півдні України постали родючі землі. Окрім цього, Сталін прагнув "втерти носа" американцям, які в 1942 році запустили гідроелектростанцію Ґранд-Кулі у Скелястих горах — найпотужнішу у світі. Спойлер: Каховській ГЕС таки вдалося перевершити її за всіма показниками. Відтепер Таврійські поля стали придатними для сільського господарства, а в Криму з’явилося українське водопостачання.

На перший погляд, це було "завдання із зірочкою". Російський географ Карл Бер ще в середині ХІХ століття виснував, що таврійські степи завжди будуть малоресурсною та дуже незручною територією для аграрної діяльності через свій клімат та відсутність водойм. Проте для комуністичної верхівки тоді не існувало нереальних задач. У регіоні розгорнулася бурхлива агітаційна кампанія: колгоспи, заводи, школи та училища рясніли плакатами та листівками із закликами долучитися до грандіозного будівництва.

Пропаганда про світле комуністичне майбутнє діяла ефективно. Взяти участь у будівництві зголосилося 12 тисяч людей 19 національностей. Однак архіви КДБ свідчать про те, що не все було так безхмарно. Робота відбувалася в жахливих умовах: працівників часто не забезпечували водою, харчами, житлом та гідною заробітною платнею. Щоправда, радянська влада винагородила близько 300 робітників урядовими преміями за надзвичайну виробничу продуктивність та впровадження інноваційних методів будівництва.

Водойма, що простягнулася на 240 км уздовж Дніпра, виконувала ще одну функцію: відкривала можливість воєнного вторгнення на територію Поволжя та Кавказу та логістичного забезпечення флотилії.

Для спорудження гідроелектростанції задіяли неймовірну кількість ресурсів. Викопали близько 800 мільйонів кубічних метрів ґрунту, затопили десятки тисяч гектарів лук та 2,8 тисяч гектарів ріллі. На жаль, не пошкодували й сотні сіл — 37 тисяч людей опинилися без даху над головою. Мешканців примусово перемістили в нові поселення на узбережжі.

Олександр Довженко поспілкувався з сільським головою одного з населених пунктів під час відвідин місцевості. У нотатках режисера простежується людський відчай.

"Як же колгоспники поставилися до ідеї моря і переселення? Проклинають усі, кого переселяють. Всіх, хто цей захід здійснює!"— каже чоловік.

Навколо цієї драми й розгортається сюжет художнього фільму "Поема про море", знятого за сценарієм Олександра Довженка в 1958 році.

Спорудження Каховської ГЕС мало як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, станція відіграла роль каталізатора економічного прогресу в регіоні. Вона також стала основним джерелом електроенергії та питної води для південного сходу нашої країни. Тепер лівий та правий береги Дніпра були з’єднані дамбою, тож там налагодився рух автомобілів та залізниць. Показники аграрної промисловості значно зросли: валові збори на зрошених землях стали більшими у 2,5 рази, ніж у богарному землеробстві. Тепер у водоймі можна було виловити утричі більше риби.

З іншого боку, функціонування Каховського водосховища негативно вплинуло на екологію. Деякі сорти тих же риб назавжди зникли. Сама ж вода з часом стала непридатною для пиття: приблизно 90% площі водойми влітку "цвіте", а показники хімічних та органічних речовин у її складі в рази перевищують норму.

Варто зазначити, що погано врегульовані поливи призвели до ще одного неприємного наслідку: половина дніпровської води зі зрошувальних каналів підтоплювала лани та піднімала рівень ґрунтових вод. А це колосальні збитки для сільськогосподарського сектору.

"Каховка стала батьківщиною мого серця, вітчизною найдорожчих почуттів": Олександр Довженко і Каховська ГЕС

Паралельно зі спорудженням гідроелектростанції, всього за п’ять кілометрів від неї, відбувалося будівництво нового міста. Це мало бути компактне містечко для енергетиків — приблизно 20 тисяч населення. Місто створили навіть швидше, ніж ГЕС. Усього за чотири роки з’явилася Нова Каховка: 100 тисяч квадратних метрів житлової площі, зо шість сотень будинків, усі необхідні культурно-побутові споруди. Відповідно до проєкту, це було місто-сад: із низькоповерховими забудовами та великою кількістю фруктових садів, скверів, парків тощо. Сюди й приїхав український кінорежисер Олександр Довженко, щоб написати кіносценарій для свого нового фільму "Поема про море".

Протягом будівництва Каховської ГЕС Олександр Довженко часто відвідував Херсонщину, тож на власні очі спостерігав виникнення нового штучного моря.

" І ніде мені б не хотілося би так жити, як тут, на чудесному березі, ніде і ніколи я не пройнявся так любов'ю до людей, як тут", — писав митець.

У його рядках простежується непідробна ніжність, щирі теплі почуття до Нової Каховки:

"Я люблю Нову Каховку. Люблю Дніпро — велику річку мого народу, чисте ласкаве повітря, ясне небо і широту у всьому. І стриманість в пейзажі, і величавий спокій".

Незважаючи на велич смарагдових придніпровських пейзажів, архітектура Нової Каховки здалася Олександру Довженку сірою та одноманітною. Саме тому режисер звернувся до міської влади із пропозицією запросити провідних митців з київської Академії архітектури, щоб ті оздобили будівлі. Ідея виникла у правильний час, після смерті Сталіна, коли розпочався період "відлиги" й митці отримали більше свободи ідей.

Майстри завзято попрацювали над екстер’єром міста: прикрасили всі будинки в Новій Каховці та виготовили півтори тисячі метрів квадратних панно. Таким чином Олександр Довженко не тільки закарбував новий населений пункт у кіномистецтві, а й зробив важливий вклад у формування бренду міста.

"Кам’яні вишиванки" Григорія Довженка як бренд Нової Каховки

Серед митців, що працювали над оздобленням фасадів у Новій Каховці, був Григорій Довженко. Саме за його ескізами всі будівлі міста — від житлових будинків до адміністративних установ — прикрасили унікальними візерунками, що нагадували традиційну українську вишивку. Фасади вкрилися кетягами калин, виноградними лозами, соняшниками.

До речі, через цю схожість панно назвали "кам’яними вишиванками". Художник дотримувався художніх принципів бойчукістів: лаконічності та схематичності фігур, поєднання орнаментів із зображеннями квітів та птахів. У своєму мистецтві комбінував народне мистецтво, візантійські течії та іконопис.

Перед Довженком та його колегами постало непросте завдання: зробити так, щоб в орнаментах простежувалося "українське", навіть якщо приховане за зображеннями колгоспів та тракторів. Колишні учні видатного монументаліста Михайла Бойчука, до когорти яких належав і Довженко, хотіли втілити ідею гармонійного життя у своїх творіннях: відтворити ідею, що мистецтво має супроводжувати людину завжди та всюди, у кожному предметі.

Особлива техніка виготовлення гарантувала неабияку міцність панно. Григорій Довженко винайшов власний рецепт розчину штукатурки. Через це "кам’яні вишиванки" зберігали ошатний вигляд Нової Каховки протягом десятиліть. Збереглися би й ще на багато років, якби не звірський теракт росіян.

Прикметно, що кожен орнамент був унікальним та пояснювався прив’язкою до мешканця чи профілю будівлі, яку оздоблював. Наприклад, на Дніпробуді красувалося зображення ГЕС та греблі.

Різьбленні панно зробили місто значно мальовничішим: Нова Каховка наче вкрилася вигадливим кам’яним мереживом. Незважаючи на це, радянські видання вщент розкритикували творіння Григорія Довженка. Шедеври монументалістів зневажливо обізвали "архітектурним надлишком". У партійній постанові 1955 року митців звинуватили в безглуздій витраті ресурсів та заборонили продовжувати роботу.

До початку повномасштабної війни в регіоні розгорнулася активна діяльність, спрямована на реставрацію ка

Джерело