Станом на сьогодні, понад 1378 дітей постраждали внаслідок збройної агресії Росії. Вони – покоління тих, хто народився, зростає, навчається під звуки тривоги, кулеметів, вибухи мін та снарядів. Вони – діти війни.

Освітньо-психологічний табір Gen.Camp працює для дітей, які постраждали від  воєнних злочинів Росії в Україні, залишилися сиротами або напівсиротами. Українські психологи допомогають дітям у подоланні страшного досвіду війни, навчають жити у новій реальності та дорослішати здоровими і сильними українцями. За дві зміни табору безкоштовну реабілітацію пройшли 62 дитини з гарячих точок, віком від 6 до 12 років.

Про військові сюжети очима дітей, вихід з травми, а також про межу між реальністю і фантазією – в інтерв’ю #Букв з засновницею ГО Gen Ukrainian Оксаною Лебедєвою та головною психологинею проєкту – Оксаною Шльонською.

Насамперед які цінності проповідує ваш табір? Маєте власне кредо, якого ви притримуєтесь в роботі з дітками?

Оксана Лебедєва: Наш табір було створено, щоб забезпечити дітям безпечне середовище для такого процесу як горювання. Наше завдання – зменшити наслідки травмуючих подій через війну для дітей – найбільш незахищених верств населення. Бо всі діти, які проходять реабілітацію у таборі отримали важкий травмуючий досвід: є діти, що переживають втрату когось з близьких – маму або тата, або обох батьків. Іноді це ще й брати та сестри. 

Головна мета і цінність такого безпечного середовища – у ньому ти можеш бути будь-яким. Ти можеш бути агресивним, можеш обрати будь-яку стратегію для страждань. Це може бути поведінка, яку не здатні контролювати батьки. Дитина може говорити про це багато, або не говорити взагалі, гратися, веселитися, або постійно відпочивати. Тобто, ця головна цінність – дати можливість дитині бути у будь-якому стані, в якому вона зараз перебуває, і потроху навчати її, показувати плюси більш життєрадісних ефективних стратегій. 

А щодо кредо, дуже подобається така фраза: “коли дитина страждає, треба закрити рота і відкрити обійми”. Таке кредо нашої організації, особливо, коли ми працюємо на офлайн інтенсивах. Ми намагаємося зрозуміти, почути, знайти ключ до серця кожної дитини, бо психотерапія – це мистецтво міжособистісних відносин, встановити цей зв’язок можливо виключно підібравши індивідуальний шлях до кожної дитини. 

Довіра – це основа відчуття безпеки. Поділіться, будь ласка, за допомогою яких методів, слів або дій вам вдається встановити лінію довіри з кожною окремою дитиною?

Оксана Лебедєва: Довіра не приходить сама по собі, саме тому наша програма триває 21 терапевтичний день, бо нам потрібен час для того, щоб відкритися, зробити роботу і закрити всі процеси. Діти відчувають штучність, тому з ними можна подружитися виключно чесно. Кожна дитина обирає собі в команді різних людей для того, щоб встановити зв’язок, і часто це буває зовсім не психолог. Тобто дитина відвідує групові та індивідуальні заняття, але обирає собі для потаємних розмов, наприклад, тьютора, або нашого лікаря. І власне, це не є важливим, хто саме потрапляє в зону довіри, бо  наприкінці дня ми з командою проводимо робочі сесії, де аналізуємо кожну дитину. Тому будь-яка людина, що заслужила довіру дитини, вносить свій внесок в роботу над її ментальним здоров’ям. 

Відтак особливих методів не існує. Ми багато часу проводимо з дітьми, оскільки ми страждаємо, ми так само веселимось, займаємось спортом, танцюємо, граємо, малюємо і цей процес довіри вибудовується органічно. Комусь треба більше часу, а хтось уже в автобусі дорогою до табору розповість все. Кожна дитина унікальна. 

Які риси об’єднують усіх дітей, що потрапляють до табору та яку емоцію доводиться пропрацювати з усіма?

Оксана Лебедєва: Всі діти різні, їх об’єднує горе та війна і вони постійно про це говорять. Тобто війна є абсолютним явищем для них. Вона присутня у всьому, що вони обговорюють між собою, в іграх. Це їх об’єднує. Безумовно, емоція, яку переживають всі діти – це страх. Але й тут страхи різні: за життя близьких, за країну, за домівку, за друзів, за родичів, за своїх домашніх улюбленців, страх, що російські військові повернуться – цього бояться ті діти, які були в окупації, страх, що помре ще хтось з рідних.

У нас є окремий розділ в програмі, окремі дні, присвячені пропрацюванню саме страхів. Наприклад терапія  “Ярмарок страхів”, коли діти продають свої страхи і залишають трошки собі. Продають великі – того, що в них багато. А залишають собі трошки менші – для обережності. Там ціла програма, побудована на пропрацювання цієї емоції. І вона завжди дає свої результати. 

Вони відчувають страх за власне життя? 

Оксана Лебедєва: Так, звісно вони відчувають страх за власне життя. Для дитини втрата батьків – це вітальний (життєво необхідний) страх, бо вони своє існування пов’язують з цими людьми, і це є нормальним для віку 7-11 років. У тінейджерів трішки інший фокус, і вони ще більше бояться за своє життя. Більшість з них відчули загрозу власному життю, були серед військових дій, бачили жахіття на власні очі. Майже всі діти, що у нас в таборі, бачили військові дії і так чи інакше переживали страх за своє життя.

Часто діти говорять про війну? Чи висловлюють бажання повернутися на рідні землі?

Оксана Лебедєва: Наші учасники табору – це діти, які здебільшого перебувають на рідних землях, тобто вони нікуди не тікали. Вони або внутрішньо переміщені особи, або просто продовжують жити там, де жили до загибелі батьків. Перші дві зміни табору проходили в Іспанії, і діти, опинившись за кордоном, часто кажуть про те, що хочуть жити вдома. Особливо маріупольські діти. Вони постійно говорять про своє місто, як про щось дуже рідне, згадують яким було життя до війни. 

Діти часто говорять про війну, це є абсолютна аксіома їхнього життя. Вони граються у війну, говорять про неї, співають ці пісні військові. Тобто це те, що ми вже бачимо після декількох змін і при роботі з сотнями дітей.

Чи можете виділити спільний меседж дитячої творчості, зокрема малюнків?

Оксана Лебедєва: На жаль, це військова тематика, постійно. Діти ліплять, малюють, вирізають військові сюжети. Ми були вражені, коли приїхала друга зміна

Джерело