Чотири місяці операційна сестра Івано-Франківської обласної дитячої лікарні Оксана Любінець служила на “нулі”. За цей час бойова медикиня врятувала десятки життів. Жоден з поранених, яким вона опікувалася, не став “двохсотим”.
Як за кілька місяців навчилася стріляти, лікувати в будь-яких умовах і швидко ухвалювати рішення, Оксана Любінець розповіла кореспондентці Суспільного.
Жінка працювала 13 років операційною сестрою в обласній дитячій лікарні. З 24 лютого допомагала готувати їжу для бійців із 75 батальйону 102 окремої бригади територіальної оборони. А вже 3 березня вона відправилася на фронт. Вдома Оксана залишила 8-річну доньку та сина, якому не було й трьох років.
“Коли ми прощалися перед моїм від’їздом на фронт, вона просто прийшла і спитала: “Мамо, все буде добре? Ти повернешся?” І я пообіцяла, що повернуся”, — пригадує військовослужбовиця.
“До 10 хвилин їхати. Це було дуже зручно мені. Я знала, що навіть, якщо щось не доробила на місці, – я дороблю в дорозі. Або буває — деколи немає часу бавитися і ти просто на ходу колеш, підключаєш венозні катетери, під’єднуєш крапельниці, знеболюєш, бо перше завдання – привезти живого”, — каже бойова медикиня.
Оксана пригадує, коли за один день вивезли з водієм “швидкої” з-під обстрілів приблизно 20 поранених. Каже, тоді бійці відбивали ворожі атаки.
“Дуже запам’яталися очі хлопця із ССО – я навіть не знаю, як його звати. Він мав осколкові поранення, відкриті переломи кінцівок. І він просто: “Ти мені скажи, що я буду жити. В мене народилася дитина, я ще навіть не похрестив, розумієш? Тільки фотографії бачив”. Я дуже запам’ятала: він переламаною рукою так вчепився мені в руку. “Будеш. Будеш жити, — говорю. — Від мене ще ніхто не втік і ти нікуди не дінешся”, — розповідає Оксана Любінець.
Жінка не любить, коли їй ставлять питання: як там? Відповідає небагатослівно. Все робила разом з бійцями: спала, як і вони, в окопах, разом готували, разом ходили на позиції. Дискримінації з боку чоловіків не було, пригадує Оксана, однак на рівних до неї почали ставитися після того, як вона відмовилася спати на дивані під час одного з перебазувань батальйону.
“Кажу: “Ні, не піду. Чому я мушу спати на дивані, якщо мої хлопці сплять в класах на підлозі? Я не піду”. І не пішла. І тоді командир зрозумів, що я не піду. Каже: “Ти така вперта”. Так, я така. Якщо я з ними – то я з ними”, — пояснює Оксана Любінець.
Через чотири місяці служби жінка повернулася додому через сімейні обставини. І зрозуміла, що найбільший стимул боронити країну та повернутися з фронту – це зустріч з дітьми.
“Ми просто обнімалися і мовчали. Я просто впала перед ними на коліна. Міцно-міцно вони тримали мене ручками у своїх обіймах. І це — такий момент, який вартує того, щоб повертатися живим”, — пригадує Оксана.
Поїхати на передову зараз Оксана не може. Адже її чоловік – військовослужбовець. У подружжя є домовленість, що одночасно на фронт вони не йдуть.
